Серія “Сни в блокадному місті”
Запуски-прильоти/ Launches-arrivals
Місто було в оточенні. Майже ніхто не виїхав в перші дні, бо неможливо було повірити що хтось так просто в 21 столітті буде знищувати півмільйонне місто. А потім кільце замкнулося. Обстріли методично просувались від околиць до центру, люди мігрували з більш небезпечних районів до тимчасово умовно спокійних місць. Вони йшли з пустими переляканими очима, несли дивні речі - подушки та ковдри, пластикові пляшки з водою, інколи - валізи…
Але в оточеному місті люди, що втратили житло й не мали безпечного місця, збивались в купки, ховались в підвалах й вцілілих домах інколи цілими родинами, інколи - з зовсім чужими людьми. У напівтемряві, з костром для приготування їжи та дорогоцінним запасом води виживали вони, не маючи уявлення скільки треба протриматися, а з усіх боків летіли в них міни, бомби й ракети.
Ті, хто наважився їхати, збирались в автівках на площах, але українські військові попереджали, що проїзд не може бути безпечений , бо російська армія гатила з усієї наявної вогневої зброї в будь-який час й не розбираючи, цивільні це чи військові, чоловіки, жінки чи діти. Розстріляні й спалені легкові автівки стояли на виїзді з міста та вздовж доріг, якими потім ми виїжджали до Запоріжжя, на територію, підконтрольну Україні.
Полотно, акрил. 20223x60x60
Серія “Сни в блокадному місті”
Запуски-прильоти/ Launches-arrivals
Місто було в оточенні. Майже ніхто не виїхав в перші дні, бо неможливо було повірити що хтось так просто в 21 столітті буде знищувати півмільйонне місто. А потім кільце замкнулося. Обстріли методично просувались від околиць до центру, люди мігрували з більш небезпечних районів до тимчасово умовно спокійних місць. Вони йшли з пустими переляканими очима, несли дивні речі - подушки та ковдри, пластикові пляшки з водою, інколи - валізи…
Але в оточеному місті люди, що втратили житло й не мали безпечного місця, збивались в купки, ховались в підвалах й вцілілих домах інколи цілими родинами, інколи - з зовсім чужими людьми. У напівтемряві, з костром для приготування їжи та дорогоцінним запасом води виживали вони, не маючи уявлення скільки треба протриматися, а з усіх боків летіли в них міни, бомби й ракети.
Ті, хто наважився їхати, збирались в автівках на площах, але українські військові попереджали, що проїзд не може бути безпечений , бо російська армія гатила з усієї наявної вогневої зброї в будь-який час й не розбираючи, цивільні це чи військові, чоловіки, жінки чи діти. Розстріляні й спалені легкові автівки стояли на виїзді з міста та вздовж доріг, якими потім ми виїжджали до Запоріжжя, на територію, підконтрольну Україні.
Полотно, акрил. 20223x60x60
Серія “Сни в блокадному місті”
Запуски-прильоти/ Launches-arrivals
Місто було в оточенні. Майже ніхто не виїхав в перші дні, бо неможливо було повірити що хтось так просто в 21 столітті буде знищувати півмільйонне місто. А потім кільце замкнулося. Обстріли методично просувались від околиць до центру, люди мігрували з більш небезпечних районів до тимчасово умовно спокійних місць. Вони йшли з пустими переляканими очима, несли дивні речі - подушки та ковдри, пластикові пляшки з водою, інколи - валізи…
Але в оточеному місті люди, що втратили житло й не мали безпечного місця, збивались в купки, ховались в підвалах й вцілілих домах інколи цілими родинами, інколи - з зовсім чужими людьми. У напівтемряві, з костром для приготування їжи та дорогоцінним запасом води виживали вони, не маючи уявлення скільки треба протриматися, а з усіх боків летіли в них міни, бомби й ракети.
Ті, хто наважився їхати, збирались в автівках на площах, але українські військові попереджали, що проїзд не може бути безпечений , бо російська армія гатила з усієї наявної вогневої зброї в будь-який час й не розбираючи, цивільні це чи військові, чоловіки, жінки чи діти. Розстріляні й спалені легкові автівки стояли на виїзді з міста та вздовж доріг, якими потім ми виїжджали до Запоріжжя, на територію, підконтрольну Україні.
Полотно, акрил. 20223x60x60
Буде дощ - набери води/ It will rain - collect water
Ця робота народилася першою. Коли зникли світло, вода й зв’язок, коли до відчуття постійного холоду та постійної небезпеки організм адаптувався настільки, що в голову почали приходити думки, не пов’язані напряму з виживанням, стали приходити образи та ідеї. Малювати фарбами було неможливо, тож я їх записувала в нотатничок й робила маленький ескіз.
Отже, збираючись зранку в єдиний досі вцілілий магазин, який розпродавав залишки їжі зі своїх складів, розуміючи, що в черзі стояти доведеться 4-6 годин, я, подивившись на хмари, що збирались, сказала синам, що залишались вдома - якщо буде дощ, наберіть води. Бо вода була дуже цінна. Особливо питна. Потім, по дорозі в магазин, я розмірковувала, наскільки дивно звучить ця фраза десь за 30 або 50 км від мене. Там, де світло, вода в крані є невід’ємною частиною життя, де ракети й бомби не літять на мирне місто так часто, як краплини дощу.
Полотно, акрил. 202280x60
Буде дощ - набери води/ It will rain - collect water
Бо вода була дуже цінна. Особливо питна. Потім, по дорозі в магазин, я розмірковувала, наскільки дивно звучить ця фраза десь за 30 або 50 км від мене. Там, де світло, вода в крані є невід’ємною частиною життя, де ракети й бомби не літять на мирне місто так часто, як краплини дощу.
Ця робота народилася першою. Коли зникли світло, вода й зв’язок, коли до відчуття постійного холоду та постійної небезпеки організм адаптувався настільки, що в голову почали приходити думки, не пов’язані напряму з виживанням, стали приходити образи та ідеї. Малювати фарбами було неможливо, тож я їх записувала в нотатничок й робила маленький ескіз. От же, збираючись зранку в єдиний досі вцілілий магазин, який розпродавав залишки їжі зі своїх складів, розуміючи, що в черзі стояти доведеться 4-6 годин, я, подивившись на хмари, що збирались, сказала синам, що залишались вдома - якщо буде дощ, наберіть води.
Полотно, акрил. 202260x40
Полотно, акрил. 202280x60
Буде дощ - набери води/ It will rain - collect water
Ця робота народилася першою. Коли зникли світло, вода й зв’язок, коли до відчуття постійного холоду та постійної небезпеки організм адаптувався настільки, що в голову почали приходити думки, не пов’язані напряму з виживанням, стали приходити образи та ідеї. Малювати фарбами було неможливо, тож я їх записувала в нотатничок й робила маленький ескіз. Отже, збираючись зранку в єдиний досі вцілілий магазин, який розпродавав залишки їжі зі своїх складів, розуміючи, що в черзі стояти доведеться 4-6 годин, я, подивившись на хмари, що збирались, сказала синам, що залишались вдома - якщо буде дощ, наберіть води. Бо вода була дуже цінна. Особливо питна. Потім, по дорозі в магазин, я розмірковувала, наскільки дивно звучить ця фраза десь за 30 або 50 км від мене. Там, де світло, вода в крані є невід’ємною частиною життя, де ракети й бомби не літять на мирне місто так часто, як краплини дощу.
Полотно, акрил. 202280x60
Музей розбомбили намалюємо ще/ The museum was bombed - we will draw more
На третій день війни у нас ще були всі блага цивілізації, ми читали новини, заряджали гаджети, готували їжу в кухні на плиті й мили посуд в теплій воді з-під крану. Російські війська прорвали кордони й наступали з семи напрямків. Як підтвердження лунали далекі вибухи зі східних околиць міста. Чутно було так само, як й в 2014-му. Але ж тоді відбились… Ввечері прийшло повідомлення, що обстріляли ракетами село Іванівське біля Києва й горить музей Марії Приймаченко, відомої української народної художниці - примітивістки минулого століття. Серед її робот були й антивоєнні мотиви, бо другу світову війну вона побачила на власні очі. Я не думала, що ця новина мене зачепе, але зранку син сказав, що я розмовляла уві сні й казала, що нічого, що музей розбомбили. Ми ще намалюємо, ми все відновимо. А потім в новинах сказали, що більшість картин було врятовано місцевими жителями.
Полотно, акрил. 202280x60
Музей розбомбили намалюємо ще/ The museum was bombed - we will draw more
уві сні й казала, що нічого, що музей розбомбили. Ми ще намалюємо, ми все відновимо. А потім в новинах сказали, що більшість картин було врятовано місцевими жителями.
На третій день війни у нас ще були всі блага цивілізації, ми читали новини, заряджали гаджети, готували їжу в кухні на плиті й мили посуд в теплій воді з-під крану. Російські війська прорвали кордони й наступали з семи напрямків. Як підтвердження лунали далекі вибухи зі східних околиць міста. Чутно було так само, як й в 2014-му. Але ж тоді відбились… Ввечері прийшло повідомлення, що обстріляли ракетами село Іванівське біля Києва й горить музей Марії Приймаченко, відомої української народної художниці - примітивістки минулого століття. Серед її робот були й антивоєнні мотиви, бо другу світову війну вона побачила на власні очі. Я не думала, що ця новина мене зачепе, але зранку син сказав, що я розмовляла
Полотно, акрил. 202280x60
Музей розбомбили намалюємо ще/ The museum was bombed - we will draw more
На третій день війни у нас ще були всі блага цивілізації, ми читали новини, заряджали гаджети, готували їжу в кухні на плиті й мили посуд в теплій воді з-під крану. Російські війська прорвали кордони й наступали з семи напрямків. Як підтвердження лунали далекі вибухи зі східних околиць міста. Чутно було так само, як й в 2014-му. Але ж тоді відбились… Ввечері прийшло повідомлення, що обстріляли ракетами село Іванівське біля Києва й горить музей Марії Приймаченко, відомої української народної художниці - примітивістки минулого століття. Серед її робот були й антивоєнні мотиви, бо другу світову війну вона побачила на власні очі. Я не думала, що ця новина мене зачепе, але зранку син сказав, що я розмовляла уві сні й казала, що нічого, що музей розбомбили. Ми ще намалюємо, ми все відновимо. А потім в новинах сказали, що більшість картин було врятовано місцевими жителями.
Полотно, акрил. 202280x60
За два тижня після початку війни в Маріуполі вже не було ані світла, ані зв’язку, ані води, інтернета, магазинів, аптек, безпеки й розуміння, що відбувається. Ситуація змінювалась швидко.
В умовах стресу, невизначеності та інформаційного вакууму неймовірні в мирному житті речі ставали нормою за день чи два. Стало нормальним шукати воду десь в криницях або водопровідних колодязях, а потім носити її додому у відрі або пластикових пляшках аби помити руки або зварити їжу; нормально - падати посеред вулиці в калюжу та бруд, бо почався обстріл поруч (я так й не навчилася цього робити); нормально взимку, в мороз облаштовувати туалет на подвір’ї аби не забивати каналізацію вдома, бо води достатньо нема; нормально спати в одязі й навіть у взутті, бо в будь-який момент може бути потрібно бігти, рятуватися, викопуватися з-під завалів, витягувати когось звідкись; нормально відчувати постійний холод та нестачу світла… Першим зник струм, потім - вода, бо насоси не могли її качати без струму. За кілька годин закінчився газ - не стало на чому готувати їжу, не стало опалення в будинку. Потім пропав зв’язок. Неможливо було комусь подзвонити, не було інтернету, телебачення, раз на день ледь-ледь ловили радіо. Спочатку українське, потім і його заглушили. 16 березня біля нашого будинку розірвалася міна й винесло вікна. На щастя, нікого не зачепило уламками. У нас залишилися наше здоров’я та життя. Й ми наважилися виїжджати.
Low battery
Полотно, акрил. 202360x40
Затемнення/ Eclipse
Мені ніколи не снилося рідне місто. Я не бачила його уві сні ані довоєнним, у всій красі, ані напівзруйнованим та завмершим під час бомбардувань. Але одного разу…Одного разу мені наснилося, що ми з подругою приїхали кудись на прогулянку. Було дуже рано, 5 або 6 годин ранку. Я подумала, що непогано було б випити кави та вирішити, де саме краще погуляти. І в цей момент я зрозуміла, що знаходжусь в Маріуполі, на міському пляжі. Та сама відстань до моря, залізниця між пішохідною зоною та піском й тополі. А між ними - сонце. Й від цього усвідомлення почали розквітати спогади та ідеї - що цікавого я маю показати подрузі, яка жодного разу не була не тільки в моєму місті, а й в наших степових краях. Першою згадалась Піщанка - також пляж, але не такий центральний. Той, куди ходили купатися місцеві, а не гості міста. Потім…Раптом все навкруги стало темніти. Якось я зрозуміла, що це сонячне затемнення. Після темряви знов стало світліше, але по-іншому. Й на небі опинились 2 сонця. Потім знов потемніло, а коли затемнення скінчилося, то все стало нормально. Це “все стало нормально” уві сні я вже не бачила. Ця думка наздогнала мене, коли я прокидалася. В роздумах про те, як воно буде “нормально” я вирішила, що, мабуть, деякий час мені доведеться жити на дві країни. Але історія має продовження.
Цього ж ранку, подруга, яку я бачила у сні, написала мені, що цей ранок на озері біля її дома був дивовижний. Вона надіслала фото. На ньому над озером був туман, який ховав межу між водою та небом. Через це над гладью води в просторі висіли 2 сонця. Точнісенько як в моєму сні. Я зрозуміла, що маю це намалювати.
Полотно, акрил. 202360x40
Вже на початку березня 2022 року ми опинилися в ізоляції. Не було мобільного зв'язку та інтернету, не було електрики, води та газу, всі магазини та аптеки були розбиті та пограбовані, кожні півгодини по місту наносили артилерійські та авіаційні удари – відбувалися вибухи та пожежі по всьому місту та невідомо, коли прилетить настільки близько, що постраждаєш ти або твоя родина. Так, питання стояло саме так - не якщо прилетить, а коли. Розраховувати можна було лише на себе, на свої ресурси, на свої запаси, на своїх близьких. Як не дивно, в ті дні у мене виникло питання про майбутнє - що ми їстимемо влітку, якщо все це не закінчиться? Відповіддю було – треба вирощувати їжу на землі. Поряд з нашим будинком на той момент снаряди ще не прилітали і думка про евакуацію виглядала менш привабливою, ніж протриматися і дочекатися звільнення. Про допомогу, яка наближається, ми чули уривками в новинах по радіо, яке щодня включали щоб зібрати крихти інформації.Я почала розмірковувати, де в місті, де йде війна, можна взяти розсаду і як бути людям, які живуть у багатоповерхових будинках, а не в приватному будинку, “на землі”, як я. Засинаючи, розповідала про свої думки синові. Також розповідала про те, що город цей поливати треба буде, а води немає, потрібно буде з колодязя носити. Він казав, що йому не подобається ідея носити воду з криниці.
Всі люди, що живуть на землі, люблять поливати городи/ All people living on earth like to water their gardens
Полотно, акрил. 202360x40
За два тижня після початку війни в Маріуполі вже не було ані світла, ані зв’язку, ані води, інтернета, магазинів, аптек, безпеки й розуміння, що відбувається. Ситуація змінювалась швидко. В умовах стресу, невизначеності та інформаційного вакууму неймовірні в мирному житті речі ставали нормою за день чи два. Стало нормальним шукати воду десь в криницях або водопровідних колодязях, а потім носити її додому у відрі або пластикових пляшках аби помити руки або зварити їжу; нормально - падати посеред вулиці в калюжу та бруд, бо почався обстріл поруч (я так й не навчилася цього робити); нормально взимку, в мороз облаштовувати туалет на подвір’ї аби не забивати каналізацію вдома, бо води достатньо нема; нормально спати в одязі й навіть у взутті, бо в будь-який момент може бути потрібно бігти, рятуватися, викопуватися з-під завалів, витягувати когось звідкись; нормально відчувати постійний холод та нестачу світла… Першим зник струм, потім - вода, бо насоси не могли її качати без струму. За кілька годин закінчився газ - не стало на чому готувати їжу, не стало опалення в будинку. Потім пропав зв’язок. Неможливо було комусь подзвонити, не було інтернету, телебачення, раз на день ледь-ледь ловили радіо. Спочатку українське, потім і його заглушили. 16 березня біля нашого будинку розірвалася міна й винесло вікна. На щастя, нікого не зачепило уламками. У нас залишилися наше здоров’я та життя. Й ми наважилися виїжджати.
Low battery
Полотно, акрил. 202360x40
нормально спати в одязі й навіть у взутті, бо в будь-який момент може бути потрібно бігти, рятуватися, викопуватися з-під завалів, витягувати когось звідкись; нормально відчувати постійний холод та нестачу світла…Першим зник струм, потім - вода, бо насоси не могли її качати без струму. За кілька годин закінчився газ - не стало на чому готувати їжу, не стало опалення в будинку. Потім пропав зв’язок. Неможливо було комусь подзвонити, не було інтернету, телебачення, раз на день ледь-ледь ловили радіо. Спочатку українське, потім і його заглушили. 16 березня біля нашого будинку розірвалася міна й винесло вікна. На щастя, нікого не зачепило уламками. У нас залишилися наше здоров’я та життя. Й ми наважилися виїжджати.
За два тижня після початку війни в Маріуполі вже не було ані світла, ані зв’язку, ані води, інтернета, магазинів, аптек, безпеки й розуміння, що відбувається. Ситуація змінювалась швидко. В умовах стресу, невизначеності та інформаційного вакууму неймовірні в мирному житті речі ставали нормою за день чи два. Стало нормальним шукати воду десь в криницях або водопровідних колодязях, а потім носити її додому у відрі або пластикових пляшках аби помити руки або зварити їжу; нормально - падати посеред вулиці в калюжу та бруд, бо почався обстріл поруч (я так й не навчилася цього робити); нормально взимку, в мороз облаштовувати туалет на подвір’ї аби не забивати каналізацію вдома, бо води достатньо нема;
Low battery
Полотно, акрил. 202360x40
Затемнення/ Eclipse
Першою згадалась Піщанка - також пляж, але не такий центральний. Той, куди ходили купатися місцеві, а не гості міста. Потім…
Раптом все навкруги стало темніти. Якось я зрозуміла, що це сонячне затемнення. Після темряви знов стало світліше, але по-іншому. Й на небі опинились 2 сонця.
Потім знов потемніло, а коли затемнення скінчилося, то все стало нормально.Це “все стало нормально” уві сні я вже не бачила. Ця думка наздогнала мене, коли я прокидалася. В роздумах про те, як воно буде “нормально” я вирішила, що, мабуть, деякий час мені доведеться жити на дві країни. Але історія має продовження.
Цього ж ранку, подруга, яку я бачила у сні, написала мені, що цей ранок на озері біля її дома був дивовижний. Вона надіслала фото. На ньому над озером був туман, який ховав межу між водою та небом. Через це над гладью води в просторі висіли 2 сонця. Точнісенько як в моєму сні. Я зрозуміла, що маю це намалювати.
Мені ніколи не снилося рідне місто. Я не бачила його уві сні ані довоєнним, у всій красі, ані напівзруйнованим та завмершим під час бомбардувань. Але одного разу… Одного разу мені наснилося, що ми з подругою приїхали кудись на прогулянку. Було дуже рано, 5 або 6 годин ранку. Я подумала, що непогано було б випити кави та вирішити, де саме краще погуляти. І в цей момент я зрозуміла, що знаходжусь в Маріуполі, на міському пляжі. Та сама відстань до моря, залізниця між пішохідною зоною та піском й тополі. А між ними - сонце. Й від цього усвідомлення почали розквітати спогади та ідеї - що цікавого я маю показати подрузі, яка жодного разу не була не тільки в моєму місті, а й в наших степових краях.
Полотно, акрил. 202360x40
Затемнення/ Eclipse
Мені ніколи не снилося рідне місто. Я не бачила його уві сні ані довоєнним, у всій красі, ані напівзруйнованим та завмершим під час бомбардувань. Але одного разу…Одного разу мені наснилося, що ми з подругою приїхали кудись на прогулянку. Було дуже рано, 5 або 6 годин ранку. Я подумала, що непогано було б випити кави та вирішити, де саме краще погуляти. І в цей момент я зрозуміла, що знаходжусь в Маріуполі, на міському пляжі. Та сама відстань до моря, залізниця між пішохідною зоною та піском й тополі. А між ними - сонце. Й від цього усвідомлення почали розквітати спогади та ідеї - що цікавого я маю показати подрузі, яка жодного разу не була не тільки в моєму місті, а й в наших степових краях. Першою згадалась Піщанка - також пляж, але не такий центральний. Той, куди ходили купатися місцеві, а не гості міста. Потім…Раптом все навкруги стало темніти. Якось я зрозуміла, що це сонячне затемнення. Після темряви знов стало світліше, але по-іншому. Й на небі опинились 2 сонця. Потім знов потемніло, а коли затемнення скінчилося, то все стало нормально.Це “все стало нормально” уві сні я вже не бачила. Ця думка наздогнала мене, коли я прокидалася. В роздумах про те, як воно буде “нормально” я вирішила, що, мабуть, деякий час мені доведеться жити на дві країни. Але історія має продовження. Цього ж ранку, подруга, яку я бачила у сні, написала мені, що цей ранок на озері біля її дома був дивовижний. Вона надіслала фото. На ньому над озером був туман, який ховав межу між водою та небом. Через це над гладью води в просторі висіли 2 сонця. Точнісенько як в моєму сні. Я зрозуміла, що маю це намалювати.
Полотно, акрил. 202280x60
Відповіддю було – треба вирощувати їжу на землі. Поряд з нашим будинком на той момент снаряди ще не прилітали і думка про евакуацію виглядала менш привабливою, ніж протриматися і дочекатися звільнення. Про допомогу, яка наближається, ми чули уривками в новинах по радіо, яке щодня включали, щоб зібрати крихти інформації.Я почала розмірковувати, де в місті, де йде війна, можна взяти розсаду і як бути людям, які живуть у багатоповерхових будинках, а не в приватному будинку, “на землі”, як я. Засинаючи, розповідала про свої думки синові. Також розповідала про те, що город цей поливати треба буде, а води немає, потрібно буде з колодязя носити. Він казав, що йому не подобається ідея носити воду з криниці.
Вже на початку березня 2022 року ми опинилися в ізоляції. Не було мобільного зв'язку та інтернету, не було електрики, води та газу, всі магазини та аптеки були розбиті та пограбовані, кожні півгодини по місту наносили артилерійські та авіаційні удари – відбувалися вибухи та пожежі по всьому місту та невідомо, коли прилетить настільки близько, що постраждаєш ти або твоя родина. Так, питання стояло саме так - не якщо прилетить, а коли. Розраховувати можна було лише на себе, на свої ресурси, на свої запаси, на своїх близьких. Як не дивно, в ті дні у мене виникло питання про майбутнє - що ми їстимемо влітку, якщо все це не закінчиться?
Всі люди, що живуть на землі, люблять поливати городи/ All people living on earth like to water their gardens
Полотно, акрил. 202360x40
Місячна ніч/ Moonlight night
Полотно, акрил. 202260x40
Місячна ніч/ Moonlight night
Полотно, акрил. 202280x60
Місячна ніч/ Moonlight night
Полотно, акрил. 202280x60