Вже досить довго я перебуваю далеко від дому, далеко від України. Тілом я живу тут і зараз, але душею та думками перебуваю там, у моїй країні. У моїй країні, на своїй землі, яку зараз ранять і мучать вибухи снарядів, гусениці танків.
Селища та цілі міста рівняють із землею, ліси перетворюють на цвинтарі, горять поля, на яких росте пшениця… Здавалося б, після всього пережитого живого місця не залишилося в душі, але новини, які щодня та щогодини читаю, б'ють точно і знаходять ще вразливі ділянки.
Моя земля – моя душа, вкрита воронками від вибухів та шрамами боїв. Це мовчазний біль, німий крик і стійкість, завзятість, упертість. Все ще не закінчилося, війна триває і буде ще багато болю, але треба витримати, вистояти. Бо інакше ніяк.