Автобіографія
У 2017 році ми разом з майстринями-переселенцями та литовськими партнерами створили творчий десант, який мав розповісти про Україну в Литві. Ми у складі чотирьох осіб привезли картини, рушники, писанки, фотографії… Це був Фестиваль української культури в Литві “Україна сучасна та традиційна”. Місяць ми організовували екскурсії, майстер-класи, обговорення. Назад везти всі колекції вже не було сил, тож частину картин залишили в Литві й довго не могли знайти можливість передати їх в Україну. Завдяки цьому вони збереглися у 2022 році, коли всі мої роботи, що залишились в Маріуполі, були знищені у вогні разом з будинком. А ті, що зберігались у музеї чи в публічних просторах, викрали. У грудні 2023 р. в Брюсселі, в українському хабі Європарларламенту ці роботи, врятовані в Литві, розповідали про початок війни в Україні.
З 2013 року я стала брати участь у художніх виставках різних рівней - від місцевих до всеукраїнських.Досить швидко стало зрозуміло, що зайняти місце у виставковому просторі не так вже й просто, якщо ти початківець. До того ж не завжди є роботи, що відповідають вимогам тієї чи іншої виставки. Тому виникла ідея організовувати свої виставки, на ті теми, з тими сенсами, що хвилюють саме мене.
В приймальній комісії запитала, на якій спеціальності більше практичних годин з малювання. Так я опинилася в групі станкового живопису.Навчання йшло не дуже гладко, тому що потрібно було згадувати забуті навички, опановувати нові для мене матеріали: олійні фарби, м’які графічні матеріали, але то все було мені цікаво й захоплював як процес, так й результат.
Все почалось в 2012 році, коли, маючи “нормальну професію” економіста, я вирішила спробувати все ж таки стати художницею, бо життя йде й “зараз або ніколи”. Маючи початковий рівень художньої освіти дитячої художньої школи в далекому дитинстві й величезне бажання навчитись малювати “по-справжньому”, я поїхала в Харків аби вступити до лав Харківської державної академії дизайну та мистецтв, бо багато чула про академічні традиції цього закладу.
Добрий день! Мене звати Олена Украінцева. Я художниця з Маріуполя.З цієї фрази починались та починаються багато повідомлень та листів, які я пишу в середньому раз на тиждень. Завдяки цим листам зав’язується спілкування, потім, інколи - зустрічі в реальному житті та якісь спільні події.
З 2013 року я стала брати участь у художніх виставках різних рівней - від місцевих до всеукраїнських.Досить швидко стало зрозуміло, що зайняти місце у виставковому просторі не так вже й просто, якщо ти початківець. До того ж не завжди є роботи, що відповідають вимогам тієї чи іншої виставки. Тому виникла ідея організовувати свої виставки, на ті теми, з тими сенсами, що хвилюють саме мене. У 2017 році ми разом з майстринями-переселенцями та литовськими партнерами створили творчий десант, який мав розповісти про Україну в Литві. Ми у складі чотирьох осіб привезли картини, рушники, писанки, фотографії… Це був Фестиваль української культури в Литві “Україна сучасна та традиційна”. Місяць ми організовували екскурсії, майстер-класи, обговорення. Назад везти всі колекції вже не було сил, тож частину картин залишили в Литві й довго не могли знайти можливість передати їх в Україну. Завдяки цьому вони збереглися у 2022 році, коли всі мої роботи, що залишились в Маріуполі, були знищені у вогні разом з будинком. А ті, що зберігались у музеї чи в публічних просторах, викрали. У грудні 2023 р. в Брюсселі, в українському хабі Європарларламенту ці роботи, врятовані в Литві, розповідали про початок війни в Україні.
В приймальній комісії запитала, на якій спеціальності більше практичних годин з малювання. Так я опинилася в групі станкового живопису.Навчання йшло не дуже гладко, тому що потрібно було згадувати забуті навички, опановувати нові для мене матеріали: олійні фарби, м’які графічні матеріали, але то все було мені цікаво й захоплював як процес, так й результат.
Все почалось в 2012 році, коли, маючи “нормальну професію” економіста, я вирішила спробувати все ж таки стати художницею, бо життя йде й “зараз або ніколи”. Маючи початковий рівень художньої освіти дитячої художньої школи в далекому дитинстві й величезне бажання навчитись малювати “по-справжньому”, я поїхала в Харків аби вступити до лав Харківської державної академії дизайну та мистецтв, бо багато чула про академічні традиції цього закладу.
Добрий день! Мене звати Олена Украінцева. Я художниця з Маріуполя.З цієї фрази починались та починаються багато повідомлень та листів, які я пишу в середньому раз на тиждень. Завдяки цим листам зав’язується спілкування, потім, інколи - зустрічі в реальному житті та якісь спільні події.
Маріуполь завжди був великим, сірим, робочим, індустріальним містом з поганою екологією. Молодь здебільшого мріяла виїхати кудись подалі - в столицю чи за кордон… Мені завжди образливо було бачити таке. Згодом додалась ще близькість до лінії зіткнення… Так, моє місто далеко від центра країни та живуть в ньому здебільшого працівники заводів, а не артисти чи інтелектуальна еліта, але воно по-своєму прекрасне, зі своїми родзинками : з чарівною природою приазовського степу, багатою національною культурою, самобутньою архітектурою та козацьким минулим.
Але, якщо повер- нутись в часи до повномасштабного вторгнення, в 2019 рік, коли була надія, що мирне життя може якось налагодитись…..
Маріуполь завжди був великим, сірим, робочим, індустріальним містом з поганою екологією. Молодь здебільшого мріяла виїхати кудись подалі - в столицю чи за кордон… Мені завжди образливо було бачити таке. Згодом додалась ще близькість до лінії зіткнення… Так, моє місто далеко від центра країни та живуть в ньому здебільшого працівники заводів, а не артисти чи інтелектуальна еліта, але воно по-своєму прекрасне, зі своїми родзинками : з чарівною природою приазовського степу, багатою національною культурою, самобутньою архітектурою та козацьким минулим.
Але, якщо повер- нутись в часи до повномасштабного вторгнення, в 2019 рік, коли була надія, що мирне життя може якось налагодитись…..
Маріуполь завжди був великим, сірим, робочим, індустріальним містом з поганою екологією. Молодь здебільшого мріяла виїхати кудись подалі - в столицю чи за кордон… Мені завжди образливо було бачити таке. Згодом додалась ще близькість до лінії зіткнення… Так, моє місто далеко від центра країни та живуть в ньому здебільшого працівники заводів, а не артисти чи інтелектуальна еліта, але воно по-своєму прекрасне, зі своїми родзинками : з чарівною природою приазовського степу, багатою національною культурою, самобутньою архітектурою та козацьким минулим.
Але, якщо повернутись в часи до повномасштабного вторгнення, в 2019 рік, коли була надія, що мирне життя може якось налагодитись…..
Ми починали з восьми художників та трьох фотографів, що створили виставку, а за два роки приймали 3 арт резиденції з різними тематиками для художників зі всієї України та з Німеччини й таким чином розповсюджували любов та захоплення нашим Маріуполем.
Десь з 2018 року місто почало змінюватись, розквітати. Уже близько 30 % населення (за моїм відчуттям) складали переселенці, які готові були міняти світ навколо себе на краще. Місцеві також готові були діяти. З’являлось багато ініціатив з розвитку українського суспільства, громади й міста. Тоді народилась ідея-привернути увагу містян до неповторного Маріуполя, показати, за що його можна полюбити. Бо якщо щось любиш, то хочеться про це піклуватись, берегти, поліпшувати. Так народився проект “PostMost”, названий на честь мосту, що з'єднує стару, більш житлову частину міста, з лівобережжям, де розташовані, окрім спальних районів, металургійні гіганти “Азовсталь” та ММК ім. Ілліча. Ідею проекту підтримав міський Департамент культури. У 2019 році ми створили першу виставку. Наступного року ми розширили проект й запросили до участі не тільки професійних художників Маріуполя, бо він виявився вдалим. А в 2021 році “PostMost” став однією з 11 ініціатив всеукраїнського проєкту “Велика культурна столиця України”, який за результатами конкурсу “Українського культурного фонду” відбувся в Маріуполі.
Тепер сумне. Війна. Знищене місто. Люди, яких розкидало по світу, як уламки після вибуху. Втрати, загиблі, розпач, депресії та нерозуміння, як жити й навіщо. Я опинилась в Німеччині. Перший місяць мене ніби й не було - весь час я спочатку шукала інформацію про батьків, потім намагалась вивезти їх з міста на підконтрольну Україні територію. Коли змогла видихнути, на очі потрапило запрошення для українських митців в арт-резиденцію неподалік від міста, де я живу. Дуже вагалась, чи їхати, чи ні, бо нікого там не знаю, мови не знаю, тільки англійську, чужа країна… Але поїхала. Й окрім створення картин, мала дуже багато спілкування з німецькими художниками. За тиждень, проведений разом, вони стільки почули від мене про Україну, Маріуполь, нашу культуру, наше життя та про війну, що запропонували мені організувати резиденцію для українських художниць та художників, що покинули свої домівки через війну. Так, попри війну та знищення Маріуполя, “PostMost” продовжив існування й продовжив розвиток.
Ми починали з восьми художників та трьох фотографів, що створили виставку, а за два роки приймали 3 арт резиденції з різними тематиками для художників зі всієї України та з Німеччини й таким чином розповсюджували любов та захоплення нашим Маріуполем.
Десь з 2018 року місто почало змінюватись, розквітати. Уже близько 30 % населення (за моїм відчуттям) складали переселенці, які готові були міняти світ навколо себе на краще. Місцеві також готові були діяти. З’являлось багато ініціатив з розвитку українського суспільства, громади й міста. Тоді народилась ідея-привернути увагу містян до неповторного Маріуполя, показати, за що його можна полюбити. Бо якщо щось любиш, то хочеться про це піклуватись, берегти, поліпшувати. Так народився проект “PostMost”, названий на честь мосту, що з'єднує стару, більш житлову частину міста, з лівобережжям, де розташовані, окрім спальних районів, металургійні гіганти “Азовсталь” та ММК ім. Ілліча. Ідею проекту підтримав міський Департамент культури. У 2019 році ми створили першу виставку. Наступного року ми розширили проект й запросили до участі не тільки професійних художників Маріуполя, бо він виявився вдалим. А в 2021 році “PostMost” став однією з 11 ініціатив всеукраїнського проєкту “Велика культурна столиця України”, який за результатами конкурсу “Українського культурного фонду” відбувся в Маріуполі.
Тепер сумне. Війна. Знищене місто. Люди, яких розкидало по світу, як уламки після вибуху. Втрати, загиблі, розпач, депресії та нерозуміння, як жити й навіщо. Я опинилась в Німеччині. Перший місяць мене ніби й не було - весь час я спочатку шукала інформацію про батьків, потім намагалась вивезти їх з міста на підконтрольну Україні територію. Коли змогла видихнути, на очі потрапило запрошення для українських митців в арт-резиденцію неподалік від міста, де я живу. Дуже вагалась, чи їхати, чи ні, бо нікого там не знаю, мови не знаю, тільки англійську, чужа країна… Але поїхала. Й окрім створення картин, мала дуже багато спілкування з німецькими художниками. За тиждень, проведений разом, вони стільки почули від мене про Україну, Маріуполь, нашу культуру, наше життя та про війну, що запропонували мені організувати резиденцію для українських художниць та художників, що покинули свої домівки через війну. Так, попри війну та знищення Маріуполя, “PostMost” продовжив існування й продовжив розвиток.
Мені здається, що мій талант- збирати навколо людей та надихати їх на зміни на краще, на розвиток.
Паралельно з цими проектами я ініціювала, організовувала та проводила й інші, не такі масштабні події. Це можна побачити на сторінці «Мої проекти». Але не буду займати час детальною розповіддю.На завершення хочу сказати, що в малюванні я бачу невичерпні можливості: без слів розповідати про надважливі речі, налагоджувати спілкування між людьми різних думок, різних країн, різних мов. Бо картина, зображення - це завжди меседж, а виставка - це привід для спілкування. Бо я не вважаю себе геніальним митцем.
Дуже органічно було там розповідати про війну. Півроку наші роботи нагадували відвідувачам музею, що немає в Європі більше мирного та спокійного життя. Зараз ці картини також на експозиції, але вже в іншому музеї.
Це дало мені надію, що не все втрачено, якщо відродився “PostMost”, вистоїть та відродиться Маріуполь.Восени ми провели цю резиденцію з моїми художницями з Маріуполя. Вдалося їх зібрати не тільки з Німеччини, а й з Англії та Естонії. Потім була виставка в Дортмунді, в музеї Цехе Цоллерн в виставковому просторі, що нагадував коридори бункеру на Азовсталі.
Особистими досягненнями я вважаю не виставки й публікації, чи грамоти, сертифікати, відзнаки (вони також були у великій кількості, але згоріли). Мене дуже тішить, що дівчата - художниці, які малювали “для себе” ,після участі в “PostMost” в 2020 році наважились подати свої роботи на участь у всеукраїнській виставці, де відбір роблять професійні художники, члени НСХУ. Й роботи трьох з них були прийняті. Вони дуже пишалися собою, а я - ними.Після нашої арт-резиденції в Німеччині всі учасниці почувалися на краще та повернулися до творчості, створивши її значною частиною свого життя, своєї професії. Зараз я продовжую малювати для виставок, займаюсь малюванням з дітьми та дорослими. Прагну зберегти та відтворити культурний спадок мого міста та інших міст України. Допоки я в Німеччині, допоки триває війна, я маю гуртувати українців, створювати діаспору, аби й на відстані ми підтримували Батьківщину. Аби коли закінчиться війна, ми могли привезти збережений вогонь української культури додому, могли повернутися збагачені новими знаннями, зв’язками та натхненням й наснагою відроджувати Україну.
Мені здається, що мій талант- збирати навколо людей та надихати їх на зміни на краще, на розвиток.
Паралельно з цими проектами я ініціювала, організовувала та проводила й інші, не такі масштабні події. Це можна побачити на сторінці «Мої проекти». Але не буду займати час детальною розповіддю.На завершення хочу сказати, що в малюванні я бачу невичерпні можливості: без слів розповідати про надважливі речі, налагоджувати спілкування між людьми різних думок, різних країн, різних мов. Бо картина, зображення - це завжди меседж, а виставка - це привід для спілкування. Бо я не вважаю себе геніальним митцем.
Дуже органічно було там розповідати про війну. Півроку наші роботи нагадували відвідувачам музею, що немає в Європі більше мирного та спокійного життя. Зараз ці картини також на експозиції, але вже в іншому музеї.
Це дало мені надію, що не все втрачено, якщо відродився “PostMost”, вистоїть та відродиться Маріуполь.Восени ми провели цю резиденцію з моїми художницями з Маріуполя. Вдалося їх зібрати не тільки з Німеччини, а й з Англії та Естонії. Потім була виставка в Дортмунді, в музеї Цехе Цоллерн в виставковому просторі, що нагадував коридори бункеру на Азовсталі.
Після нашої арт-резиденції в Німеччині всі учасниці почувалися на краще та повернулися до творчості, створивши її значною частиною свого життя, своєї професії. Зараз я продовжую малювати для виставок, займаюсь малюванням з дітьми та дорослими. Прагну зберегти та відтворити культурний спадок мого міста та інших міст України. Допоки я в Німеччині, допоки триває війна, я маю гуртувати українців, створювати діаспору, аби й на відстані ми підтримували Батьківщину. Аби коли закінчиться війна, ми могли привезти збережений вогонь української культури додому, могли повернутися збагачені новими знаннями, зв’язками та натхненням й наснагою відроджувати Україну.
Особистими досягненнями я вважаю не виставки й публікації, чи грамоти, сертифікати, відзнаки (вони також були у великій кількості, але згоріли). Мене дуже тішить, що дівчата - художниці, які малювали “для себе” ,після участі в “PostMost” в 2020 році наважились подати свої роботи на участь у всеукраїнській виставці, де відбір роблять професійні художники, члени НСХУ. Й роботи трьох з них були прийняті. Вони дуже пишалися собою, а я - ними.
художниці, які малювали “для себе” ,після участі в “PostMost” в 2020 році наважились подати свої роботи на участь у всеукраїнській виставці, де відбір роблять професійні художники, члени НСХУ. Й роботи трьох з них були прийняті. Вони дуже пишалися собою, а я - ними.Після нашої арт-резиденції в Німеччині всі учасниці почувалися на краще та повернулися до творчості, створивши її значною частиною свого життя, своєї професії. Зараз я продовжую малювати для виставок, займаюсь малюванням з дітьми та дорослими. Прагну зберегти та відтворити культурний спадок мого міста та інших міст України. Допоки я в Німеччині, допоки триває війна, я маю гуртувати українців, створювати діаспору, аби й на відстані ми підтримували Батьківщину. Аби коли закінчиться війна, ми могли привезти збережений вогонь української культури додому, могли повернутися збагачені новими знаннями, зв’язками та натхненням й наснагою відроджувати Україну.
Особистими досягненнями я вважаю не виставки й публікації, чи грамоти, сертифікати, відзнаки (вони також були у великій кількості, але згоріли). Мене дуже тішить, що дівчата -